Конституція України своїми нормами регулює різні сфери життєдіяльності населення, до них, зокрема, віднесено і питання церковного характеру.

Основними положеннями закріпленими в Основному Законі, щодо регулювання релігійної сфери в Україні, є статті 11, 35 та 37.

Відповідно до статті 11 Конституції України, держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. (в контексті даної статті Держава повинна сприяти розбудові нації та встановлювати об’єктивну можливість розбудови релігійних організацій будь- якого конфесійного напряму)

У свою чергу стаття 35 Основного Закону передбачає, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.

Згідно з статтею 37 Конституції України, утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються.

Аналізуючи ситуацію яка зараз відбувається на теренах Рівненщини, прослідковується, що саме органами державної влади (ОДВ) та органами місцевого самоврядування (ОМС), при здійсненні своїх повноважень ,відбувається порушення положень Основного Закону.

Як вбачається з вище наведеного, держава повинна захищати права і законні інтереси релігійних організацій; сприяти встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству, проте це не так. На даний час відбувається втручання ОДВ та ОМС в діяльність релігійних організацій шляхом проведення територіальних зборів громад на яких відбувається пропагування, щодо зміни конфесійної приналежності. Дані дії посадових осіб є незаконними, спрямованими на розпалювання міжконфесійної ворожнечі, що в свою чергу суперечить положенням Конституції України (ст.ст. 11, 35, 37), та тягне за собою встановлену Законом відповідальність (за ст. 161, 178, 179, 180, 341 Кримінального кодексу України).

Втручаючись в церковну сферу, посадові особи привілеюють становище ПЦУ/СЦУ та, в свою чергу, пропагують місцеве населення здійснювати обмеження діяльності релігійних громад Української Православної Церкви (додатково наголошуючи на приналежності до РПЦ, що в свою чергу є недоречним, так як в Україні, відповідно до ЄДРПОУ, не існує жодної громади Української Православної Церкви Московського Патріархату), що прямо суперечить положенням статті 24 Основного Закону України, яка передбачає що «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Більше того, посягаючи на вирішення релігійних питань із зміни конфесійної приналежності, ОДВ/ОМС додатково посягають на право власності релігійних організацій на культові споруди, що прямо суперечить положенням ст. 3,4 Закону України «Про власність», глави 23 Цивільного Кодексу України, ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» ширше розтлумачено норми Конституції України що регулюють церковну сферу життєдіяльності населення.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»,кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті, ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду.

В свою чергу стаття 35 Конституції України знаходить своє відображення в статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», де додатково розтлумачено норму Закону, щодо відокремлення Церкви і держави. Так , стаття 5 передбачає, що «Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії».

Додатково хотілося б зазначити, що стаття 18 Загальної декларації прав людини встановлює, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію чи переконання та свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноосібно, так і разом з іншими, публічно або приватно в ученні, богослужінні і виконанні релігійних і ритуальних обрядів».

Підсумовуючи вище наведене, прослідковується не тільки втручання ОДВ/ОМС в діяльність Церкви, а й пропагування посадовими особами та надання переваги одним релігійним організаціям перед іншими, що призводить по порушень статей 11, 24, 35, 37 Конституції України, ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод, Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», Закону України «Про власність» та Цивільного кодексу України наслідком чого може бути притягнення окремих посадових осіб до відповідальності за ст. 161, 178, 179, 180, 341 Кримінального кодексу України.

ПОРУШЕННЯ ПОЛОЖЕНЬ СТАТУТУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ПРИ ПРОВДЕННІ ЗБОРІВ ЩОДО ЗМІНИ КОНФЕСІЙНОЇ ПРИНАЛЕЖНОСТІ

Відповідно до статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі – Закон), релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

П. 2 статті 8 Закону передбачає, що «Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості».

Так, одним з основних джерел повноважень УПЦ є Статут Української Православної Церкви.

Як відомо, на території України здійснюється масовий вплив ОДВ/ОМС на зміну конфесійної приналежності територіальних громад. Проте аналізуючи вчинені з їхнього боку дії, прослідковується необізнаність посадових осіб з положеннями Статуту УПЦ, що викликає певні сумніви в правомірності прийняття та виконання рішень, щодо зміни конфесійної приналежності. Як вбачається з підписаних Протоколів територіальних общин, на думку посадових осіб достатньо лише збору голосів громади села, проте вказані переконання не відповідають ані чинному законодавству ані положенням якими регулюється діяльність релігійних організацій.

Згідно з положеннями Статуту УПЦ прямо прослідковується, якими органами можуть прийматись рішення щодо вирішення будь яких питань життєдіяльності приходської громади, а саме:

1. Орган парафіяльного управління – Парафіяльні збори.

2. Парафіяльні збори складаються з кліриків та мирян котрі: – визнають обов’язковість Статуту Української Православної Церкви; – регулярно відвідують богослужіння та сповідь; – знаходяться в канонічній підлеглості настоятеля.

3. Парафіяльні збори скликає настоятель чи Парафіяльна рада.

Парафіяльні збори складаються з православних віруючих кліриків та мирян,які досягли 18 – річного віку, які визнають обов’язковість Статуту УПЦ, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному підпорядкуванні настоятелю і не перебувають під забороною.

З огляду на вище наведене прослідковується, що не кожен мешканець територіальної одиниці має право голосу на парафіяльних зборах , а лише ті, які є постійними прихожанами релігійної громади та приймають активну участь у житті громади. Натомість наголошуємо на тому, що «збори» які проводять посадові особи ОДВ/ОМС, жодним чином не відносяться до Парафіяльних, чим в свою чергу розпалюються релігійну ворожнечу.

Більше того, п.п. 38-39 розділу 5 Статуту УПЦ встановлює що будь – яка зміна чи доповнення в Статут , чи ліквідація парафії здійснюється тільки за рішенням правлячого архієрея.

Вказані збори територіальних одиниць ніяким чином не є причиною для зміну конфесійної приналежності, а лише, у відповідності до ч. 2 статті 8 Закону (норма якого подана вище), встановити думку мешканців громади населеного пункту і таким чином зареєструвати нову релігійну громаду того конфесійного спрямування, який самі ж забажають. Варто зауважити, що перейти чи змінити конфесійне спрямування релігійної громади без припинення діяльності іншої громади юридично не можливо, так як:

1. Необхідний дозвіл правлячого архієрея УПЦ (у відповідності до положень Статуту УПЦ).

2. Релігійна громада з якої переходять повинна припинити своє існування шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення або в результаті ліквідації (ст. 104 Цивільного кодексу України).

Оскільки релігійні громади, відповідно до чинного законодавства, продовжують свою діяльність і не перебувають в стані припинення, змінити конфесійну приналежність не можливо у законний спосіб.

Також вартим уваги є те, що станом на сьогодні ЄДРПОУ не містить жодного запису, щодо факту створення релігійних общин ПЦУ, а відтак змінити юрисдикцію на її користь не можливо.

Статут УПЦ та статути місцевих релігійних організацій зареєстровані в уповноважених державних органах ДЕРЖАВОЮ. Як наслідок, голова сільської ради (ОТГ), депутат органів місцевого самоврядування будь – якого рівня, будь – якого роду політичні партії чи групи не мають жодних прав створювати приходські збори. Даним правом уповноважені лише настоятель чи Парафіяльна рада.

МОЖЛИВІСТЬ ВИКОНАННЯ РІШЕННЯ ЩОДО ЗМІНИ КОНФЕСІЙНОЇ ПРИНАЛЕЖНОСТІ

При проведенні зборів певних територіальних одиниць під головування посадових осіб ОДВ/ОМС приймається «рішення» ,щодо зміни конфесійної приналежності. П 3 статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» і встановлює, що повідомлення державних органів про створення релігійної громади не є обов’язковим, але в свою чергу право вчиняти будь – які правочини релігійна організація здатна після її державної реєстрації.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»,релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація , як юридична особа , користується правами і несе обов’язки , відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Тому, з вище наведеного слідує, що жодних дій в правовому полі новоутворена громада вчинити не може.